Смерть клоуна

Клоун Боря кохав повітряну гімнастку Лізу. Він міг годинами спостерігати за її польотами під куполом, мріючи про те, як вона обхопить його тіло своїми міцними ногами.
Повітряна гімнастка Ліза не любила клоунів. Особливо клоуна Борю, чиє обличчя на її думку, ставало ще тупішим після того , як він знімав грим. Повітряна гімнастка Ліза таємно кохала приборкувача тигрів Хлистова. В її мріях вони кохалися на жорсткій соломі в клітці. Хлистов не знімав свої шкіряні штани та такі ж довгі ботфорти. Він був жорстоким та бив гімнастку Лізу своїм хлистом. Від цих фантазій у Лізи паморочилось в голові, що було небезпечно в її професії.
Приборкувач Хлистов дійсно надавав перевагу шкіряному одягу і часом не знімав його навіть вночі. Але його душила пристрасть по диригенту оркестру Свістунову. Виступаючи на манежі, приборкувач Хлистов знизу не бачив музикантів, лише спину диригента. Фрак диригента Свістунова був трохи замалим, і його шліци стирчали в різні боки, оголюючи товсту дупцю. Від цього видовища приборкувач Хлистов втрачав таку важливу для себе концентрацію.
Диригент Свістунов не вважав себе геєм , хоча для того, щоб посісти посаду диригента в цирку йому одного разу прийшлось таки піти на компроміс. Диригент Свістунов схиляв до близкості повну віолончелістку Жану. Диригуючи, Свістунов не міг відірвати погляду від її величезних грудей, які терлися об гриф віолончелі в такт руху її смичка. В такі моменти він уявляв себе на місці віолончелі і від цього переставав рухати руками, що збивало з пантелику музикантів.
Віолончелістка Жанна, як і багато повних жінок любила чоловіків худих. Таких в цирку було не мало, але вона все більше схилялась до ілюзіоніста Гуперфільда. Жанна уявляла їх разом поїдаючих смаженого кролика , що супроводжувалось таким улюбленим нею пивом. Трапеза закінчувалась шумною оргією, під час якої кістляве тіло Гуперфільда входило глибоко в Жанну. Думаючи про це, Жанна міцно стискала смичок і фальшивила так, що діти в перших рядах починали плакати.
Ілюзіоніст Гуперфільд вже давно був імпотентом. Приховуючи свій недолік, він бойко упадав за юною приборкувачкою Бубенчіковой. Під час виступів одним лиш поглядом він підіймав платформу з «Жигулями» , а от змусити піднятися на кілька сантиметрів частину своєї плоті він не міг. Від зневіри в нього тремтіли руки і він впускав колоду карт, сховану в рукаві. Глядачам було смішно.
Приборкувачка Бубенчікова робила номер «кошача чечітка». Але в неї була алергія на кішок, і при наближенні до своїх вихованців , у Бубенчікової починали чухатися ніс та очі. Жорстокий директор цирку Жульдіні до сліз сміявся над її муками, називаючи процес «кошачою чесоткою». Вона ненавиділа директора, але все одно спала з ним в надії, що їй дозволять поставити новий номер з мишами.
Директор Жульдіні вдавав з себе італійця, хоча всі знали , що він єврей. Він не любив нікого , крім себе. Його мучили геморой, малі збори та зради молодої дружини. Дружина істерично сміялась дурнуватим жартам клоуна Борі, і при цьому в її очах Жульдіні помічав іскорки. Жульдіні не мав доказів, але був певен, що вона йому зраджує.
Після не довгих роздумів директор цирку вирішив вбити клоуна, злякавши слона в той момент, коли повз нього проходив клоун Боря. Слон, якого в дитинстві багато били, побачивши перед собою директора з мишею у руках, різко здав назад і сів на Борю.
Після цього директор залишив у спокої Бубенчікову і дозволив їй робити перший номер з мишами. Це захопило юну приборкувачку настільки, що вона забула про залицяльника Гуперфільда. Ілюзіоніст Гуперфільд, втративши «прикриття» у вигляді Бубенчіковой, відгукнувся на сигнали віолончелістки Жани. Купаючись в променях кохання, Жана сильно схудла. Диригент Свістунов втратив цікавість до схуднувшої Жани і завів карколомний роман з приборкувачем Хлистовим. Хлистов не зміг приховати кохання з диригентом , чим викликав відразу у повітряної гімнастки Лізи. Лізі набридло весь час висіти під куполом і вона, спокусивши повеселілого директора, стала головним адміністратором цирку.
Справи в цирку пішли краще і їх навіть запросили на гастролі в сусіднє місто.

ТЕОРІЯ ЙМОВІРНОСТІ

Я ніколи не любив літати.
При цьому я намагався уникати слова «боявся», даючи більш незгубне для мого самолюбства формулювання «не любив». Зараз в цьому немає нічого особливого, і мої щоденні польоти перетворилися на буденну річ. Але тоді я всіляко уникав перельотів, віддаючи перевагу наземним видам транспорту. При цьому друзям я пояснював свою «нелюбов» зацікавленістю, яка нібито набагато більше розвинена, ніж їхня: мовляв, «що ви бачите з літака? зліт-приземлення, і ти вже в Іспанії». Я ж тим часом автобусом перетнув вздовж всю Європу: подивився Угорщину, Австрію, Німеччину, Францію і саму Іспанію. Звісно, я трохи вводив в оману, оскільки Угорщину я проспав, Австрію проблював, в Німеччині, окрім автобану, нічого не бачив, а при перетині Франції я міг тільки мріяти про якнайшвидше завершення моєї подорожі.
Знайти більш-менш прийнятне пояснення свого страху я не міг. Напевне мене просто дратувала ситуація, коли я позбавлений, нехай і теоретичної, можливості на щось впливати. Сидячи в кріслі повітряного лайнера, я можу покладатися лише на Господа і пілота. І в той час, як наш автобус зупинився десь посеред альпійських луків Австрії — замінити пробитий шланг, я одразу згадав своїх друзів, які в цей момент летіли на висоті десяти тисяч метрів над землею, і про шланги, які в літаку теж присутні. Я уявив собі Артура, який повзе по обшивці літака із запасним шлангом в зубах, подібно до героя фільму «Екіпаж»[1]. Уявив я і Шурика, який зі сльозами на очах намагається відібрати штурвал у пілота, котрий заходиться плачем… Б-р-р-р-!
Однак минулого року мене позбавили права вибору. Мої інститутські друзі, з якими я кожен рік проводив відпустку, п’ятьма голосами супроти одного мого прийняли рішення летіти в Туніс. Мої слабкі аргументи щодо близькості Лівії з неоднозначним Каддафі[2] при владі не подіяли. Я довів до істерики співробітників туристичної фірми своїми вимогами пропрацювати наземний маршрут до Туніса. Я годинами просиджував над картою і прокладав маршрут на своєму роздовбаному форді, оминаючи Середземне море, але праворуч мене відсікав неспокійний Близький Схід, а ліворуч — візова Європа і незрозумілий Алжир. Вибору не було. Я здався і приготувався до польоту.
Увечері напередодні нашого польоту до мене завітав Артур. Тільки-но зайшовши у двері, він одразу побіг в кімнату, де стояв мій комп’ютер. І зі словами «Старик, ти тільки поглянь!» почав щось завантажувати з Інтернету. Я вже подумав, що друг намагається відволікти мене від невеселих думок черговою порнушкою, коли на екрані з’явився гарненький літачок і текст англійською.
— Дивись, — збуджено говорив Артур, — вводиш початковий і кінцевий пункт польоту, назву авіакомпанії і тип літака…
— І що? — не піддавався я ентузіазму друга.
— А то! Програма видає ймовірність того, що ти не долетиш! Ось дивись, вводимо наш рейс, — Артур швидко вбив параметри завтрашнього польоту, — один шанс з більш ніж тринадцяти мільйонів, що ми НЕ долетимо!
— Ймовірність, згоден, зовсім маленька, — все ще сумнівався я.
— Слухай, старик, ти в лотерею граєш?
— Ні звичайно. Я ж вивчав теорію ймовірностей і розумію, що в цьому житті мені виграти не доведеться.
— Ну ось і підключи свій математичний апарат до цієї ситуації, — настановив мене Артур і побіг додому.
Пів ночі я мучив сайт, показаний Артуром, вводячи найрізноманітніші маршрути та літаки. Користуючись здоровим глуздом, я потроху приходив до висновку, що політ на ТУ-134 «Бангладешських авіаліній» з Надима в Калькутту менш небезпечний, ніж похід через дорогу за цигарками. Притаманна мені логіка почала брати гору — страх потроху відступав. Наступного ранку, викликавши подив моїх друзів, я бадьоро першим ступив на трап літака і почав загравати до молодої стюардеси.
— Теорія ймовірності — сильна штука! — сказав Артур, сідаючи поруч зі мною.

***

Ми сиділо всі шестеро на відкритій веранді і пили молочний коктейль. Артур дивився по телевізору трансляцію матча-відповіді нашої збірної, яку спіймав піратським способом за допомогою супутника, і дуже нервував.
— Артур, перемкни! — вже пів години нив Шурик, який мріяв надибати платний порноканал. — Все одно немає жодного шансу, що за дві хвилини вони відіграють три м’ячі.
— Це як подивитись… Теоретично, така ймовірність існує… — намагався сперечатися Артур.
— Зараз, Шурик, він тобі все розповість про теорію ймовірності! — зі злістю вимовив я.
— Ти тепер вічність будеш мені цей випадок згадувати? — образився Артур, і, підібгавши білий одяг, вилетів у вікно, розганяючи хмари і лякаючи янголів, що ловили ґав.



[1] Йдеться про радянський фільм-катастрофу 1979 року.
[2] Муаммар Каддафі (1942-2011) — міжнародний діяч, диктатор Лівії в 1969—2011 роках.

.

ТИТРИ. ІСТОРІЯ КОХАННЯ.

В якийсь момент він зрозумів, що вона піде. Він не пам’ятав, коли настав цей момент, але точно до того, як вона сама це усвідомила. Вона ще боролася за них, більше сама з собою, ще закликала його вірити, але сама вже не вірила, і готувалась до їхньої поїздки в Лісабон, коли він вже знав, що цього не буде. Єдиним підсумком її боротьби було дратування: вона сама не розуміла, що більше виводить її з себе — він сам чи те, що в неї не виходить кохати його як раніше. Ймовірно навіть, вона ще кохала його в той момент, але це почуття було на вильоті, наче паперовий літачок, який не має нічого, окрім інерції та обставин у вигляді висхідних повітряних потоків, які можуть подовжити його політ на нетривалий час. Вона ще пам’ятала, як кохати його, але вже не могла уявити як це буде в майбутньому. Перевернутий екраном донизу мобільний при його наближенні, маленька брехня, єдиним сенсом якої є демонстрація того, з якою легкістю вдається брехня велика, секс без ніжності, як кава без цукру — тільки заради кофеїну: ці дрібниці були, наче фінальні титри, які говорять про те, що фільм закінчився і пора виходити з кінозалу.
Він розумів, що вона піде, і просто чекав. Вона звинувачувала його в тому, що він здався, а він просто не хотів змушувати себе її кохати: можна змусити дитину з’їсти жовток, але вона ніколи не буде смакувати його. Вони вже давно не були дітьми. Він не хотів бути тягучим жовтком в її горлі.
Вона ж була алогічною — віддаляючись ще більше, намагалась тримати його міцніше. Не через принцип, а через егоїстичний страх залишитися у підсумку винною. Не знаходячи приводу, щоб піти від нього, вона намагалась дати йому привід піти від неї.
Неправі ті, хто вважають, що покинутий страждає більше — немає нічого складнішого, ніж піти від того, хто тебе кохає. І, розуміючи це, незважаючи на парадоксальність, він жалів її. Він так кохав її, що знайшов ідеальний для неї вихід із ситуації: їй не треба буде йти, їй ніколи не скажуть, що вона сучка, яка не має жодних почуттів, їм не доведеться болюче ділити речі та друзів, вона навіть зможе зробити вигляд, що і далі його кохає, — він просто узяв і в ніч проти вівторка помер.

БЕЗСОННЯ.

Безсоння завжди — не спитавши дозволу. І якось по-дурному. Воно під’ізджає до будинку на сміттєвозі або прикидається собачим гавкотом, сідає на груди і, дивлячись на тебе нагло, випитує про всі образи і невдачі, називає дурнем та нездарою, рахує роки та гроші, що в тебе залишилися, достатньо гарно знає вміст твого холодильника, запрошує випити, переконує не вірити в те, у що ти вже майже повірив, нагадує про те, що ти, здавалося, вже забув, глузує зі спроб прогнати його, перевертаючись на інший бік, і відверто регоче над тим, як ти рахуєш вівці, заради помсти демонструє твою нікчемність у контексті нескінченного Всесвіту і скороминущість у порівнянні з баобабом. Твоє бажання спати поступово стає нав’язливою ідеєю, що позбавляє тебе останнього шансу заснути. І в той момент, коли Безсоння готове бурхливо радіти своїй перемозі, твоя Рятівниця притуляється до тебе, обдаючи запахом і теплотою свого тіла, «уземлюючи» всі твої жалі, що зникають у вигляді розрядів десь поверхом нижче…

ДРАМА. ГОРБАТІ СТАВКИ. (35+)

Гомофобу Валентину занадто регулярно почали снитися еротичні сни з його вірним друзякою Григорієм. Не маючи сумніву в своїй, перевірений роками, гетеросексуальності, Валентин повністю звинуватив за цей віртуальний зв’язок товариша. Григорій, який був не менш гетеросексуальним, нічого не розумів і сумував за риболовлею разом із другом. Чесно кажучи, Валентин теж сумував, але новий образ товариша перетворював поїздку на риболовлю для принципового Валентина у щось на кшталт участі у гей-параді. Декілька тижнів Валентин проявляв сексуальну активність, що її вже була забула його дружина Надія, і підсвідомо він сподівався на те, що гетеросексуальна реальність переможе гомосексуальні сновидіння. Одного разу в середу сороміцькі сни урвалися — несподівано, як і почалися. Валентин, не відпускаючи Надю на дачу, обережно почекав ще тиждень і, переконавшись, що нічні видіння повністю зникли, з полегшенням зателефонував товаришу.
Всю дорогу до їхнього постійного місця риболовлі на ставках Валентин мучився тим, що не зводив очей з Григорія, з мазохізмом пригадуючи фізіологічні подробиці статури товариша. Не маючи сил виконати задачу «не думай про білого ведмедя»[1] Валентин надудлився набагато раніше, ніж це було зазвичай. Погане клювання, їхня довга розлука, чи п’яні розмови про політиків — невідомо, що зіграло фатальну роль, але Валентин, попри всі упередження, обійняв Григорія і вперше за вечір наважився заглянути йому в очі. На очі Григорія навернулися сльози.
— Валя! — наче теля, мукав товариш в камуфляжі, який йому дуже пасував. — Вааааля…
— Не треба, Гриша… Не треба…
— Я такий підарасссс! — з драматичним «с» в кінці шепотів Григорій.
— Я все знаю, Гришко! Я все розумію! — Валентин взяв обличчя друга, по якому лилися сльози, своїми долонями.
Валентин не зміг зупинитися на пів шляху і поцілував друга, незважаючи на те, що доволі швидко усвідомив буквальне, а не переносне значення слів, які сказав Григорій:
— Я трахаю твою Надію!

(Продовження не буде).

[1] Йдеться про експеримент Деніела Вегнера — професора психології Гарвардського університету, проведеного в 1987 році. Експеримент, також відомий як «Ефект білого ведмедя», базується на теорії придушення думок, яка стверджує, що коли людина намагається свідомо придушити певні думки або образи, вони навпаки стають ще більш нав'язливими.

РАЙ

— А ось мій дідусь в раю! — безапеляційно заявила моя сусідка по купе.
Я не був впевнений, що в її дідуся після смерті є майбутнє, але в тому, що янголи (якщо тільки вони існують), схожі на мою юну супутницю, в мене не було сумнівів.
— Звісно, — впевнено відповів я, лагідно посміхнувшись.
Я намагався зберігати нейтралітет під час нашої теологічної бесіди. Виразити свою думку з цього приводу було рівноцінно тому, що сказати дитині звідки беруться подарунки під новорічною ялинкою. Для мене завжди важко було розмовляти з дітьми на дві теми: релігія та секс. В нашому досить щасливому соціалістичному дитинстві про перше йшлося тільки у викривальному світлі, а друге ми пізнавали самостійно. Вже в більш свідомому віці, коли був у старших класах, я після довгих роздумів визначив своє відношення до релігії як до частини етносу: Ісус, на рівні із Зевсом та богом Ра, були для мене лише персонажами, чиї історії захоплюють, цікавлять, але не мають нічого спільного з реальністю.
— Він був добрий і тому потрапив до раю, — пояснювала моя співрозмовниця років п’яти.
— А ти його пам’ятаєш? — спробував я перейти до більш матеріального в розмові.
— Ні, — байдуже відповіла дівчинка. Було помітно, що перебування дідуся в раю її цікавило набагато більше, ніж його земний шлях, який завершився, вочевидь, ще до її появи.
— Я також, якщо буду гарно себе поводити, потраплю до раю, — продовжувала вже сонним голосом моя релігійно налаштована супутниця, і бабуся схвально кивнула.
«Нехай це трапиться якомога пізніше», — подумав я, але, зрозумівши марність моїх спроб перевести розмову на іншу тему, через хвилину вголос запитав:
— А який він — рай?
Але я так і не дізнався яким буває рай — дівчинка вже спала. Вона заснула сидячи, акуратно склавши свої ніжки в білих шкарпеточках і не відпускаючи іграшкове мишеня. Ми з її бабусею обмінялися розчуленими поглядами.
— Янгол, — тільки й зміг я промовити.

***

Потяг зупинився, розбудивши мене легким поштовхом. Мені здалося, що я вдома. Однак вікно було з іншого боку, і ця неув’язка повернула мене до реальності. Я відкрив очі. З вікна на мене дивився… слон. Величезний і, наскільки можна було розгледіти в світлі пристанційного ліхтаря, — рожевий. Він смикався і шалено крутив очима. Від несподіваності я підскочив, боляче вдарившись ліктем об столик.
— Тихіше, — на мій подив ці слова вимовила дівчинка, показуючи на бабусю, яка спала поруч.
Дитина сиділа, впершись ручками об столик і втупилася у вікно. Її оченята було широко розплющені і не відрізнялись розміром від очей слоненяти, який до цих пір стирчав за вікном. Дівчинка провела рукою по спітнілому склу, наче по голові слоненяти, і подивилися на мене, ніби порівнюючи ступінь мого і свого захвату.
Між тим за вікном відбувалося щось фантастичне: своєрідна суміш із карнавалу в Ріо-де-Жанейро та втечі із зоопарку Миколаєва. Весь простір біля вагона займали тварини: мавпочки, папуги, миші, леопарди, носороги, ведмеді та інша живність. При цьому природне забарвлення вдалося зберегти тільки величезному леву, всі інші тварини були розфарбовані нереально яскравими відтінками кольорів. Розміри тварин теж вражали: мавпи були більше за носорогів, а ведмеді майже нічим не відрізнялись від мишей. Вся ця різнокольорова та різношерста компанія рухалась загальною масою вздовж вагона. Потяг став схожим на Ноїв ковчег, в який зараз будуть вантажитися «кожної тварі по парі». Людей, які тримали над головою великі в’язкі з іграшок, з вікна вагона майже не було видно. Кожен тримав щонайменше пів сотні плюшевих іграшок. Це все було схоже на сон. Тільки не мій. Таких снів я ніколи не бачив або забув про них. Я ніби скористався сусідством з дитиною і по-зрадницькому пробрався до її сну, дивлячись його через вікно. Дівчинка тим часом дуже захопилася тим, що відбувалося: її маленький носик розплющився на холодному склі, а очі виражали захват найвищого ступеня, що властивий тільки дитині. Весь її вигляд говорив про відчуття абсолютного щастя — щастя, якому невідомі застереження та умовності.
Я, ніби побоюючись своєю присутністю злякати це щастя, тихо піднявся, йдучи покурити. Однак моя супутниця, помітивши це, обернулася до мене і зривистим від захвату голоском промовила:
— Це рай?
Хоча, напевно, це не було питанням… Якщо і було, то не потребувало відповіді, можливо, тільки підтвердження. Але, подивившись в очі цього янгола, я зрозумів, що це її відповідь на моє вечірнє запитання, яке вона встигла почути, але дати на нього відповідь їй завадив швидкий дитячий сон.
— Можливо, — тільки й зміг я сказати, виходячи з купе.
Вийшовши з вагону, я опинився в самому центрі плюшевого гармидеру. Продавці настирливо намагалися продати свій товар, перебиваючи один одного, що в умовах схожого асортименту та майже однакових цін, не мало сенсу. Я всім своїм виглядом показував, що з мене ніякий покупець, і, відійшовши в бік, закурив. Чим менше часу залишалося до відправлення потяга, тим більше настирливість продавців ставала схожою на відчай, а пропозиції — на благання. Обличчя продавців були пригніченими, на відміну від щасливих облич їхніх тваринок.
— Що це? — запитав я у немолодої провідниці, яка попросила у мене підкурити.
— На все селище залишилася тільки іграшкова фабрика. Працювати — працює, а ось зарплатню видають тільки іграшками. Половина селища вдень працює на фабриці, інша — вночі на вокзалі.
— Це просто рай якийсь, — гірко промовив я незрозумілу для провідниці фразу. Мені чомусь стало соромно свого благополуччя і приналежності до пасажирів купе. Я став швидко пробиратися до вагону. Вже піднявшись східцями, обернувся.

***

Я тихо зайшов до свого купе. Моя супутниця вже заснула, схиливши голову на складені на столі ручки. На її світлому обличчі блукала посмішка. Бабуся, яка трішки хропла, міцно спала в протилежному кутку. Я обережно поклав янголятко на диван і поставив у головах великого рожевого слона. Нехай зранку подумає, що їй наснився рай…

КОСА

Піщаний пляж після дощу нагадував шкіру змерзлої людини: ледь помітні сироти вкрили всю косу, допоки очі могли розрізняти дрібні деталі пейзажу.
Море не було чужим, лиш трохи темнішим, ніж зазвичай.
Таке ж тепле, як і вчора, його поверхня була вкрита невеселими думками з легковажними білими гребінцями.
Ця легковажність давала зрозуміти, що негода тимчасова.
Пісок був холодним від нещодавнього дощу.
Це було навіть приємно.
Як і необхідність вдягти на себе трохи більше одягу, а не тільки плавки.
Байкова сорочка затишно прилягала до стомленого від сонця тіла, так, ніби встигла засумувати за ним, коли лежала в дорожній сумці.
Наші сліди порушували вдавану незайманість коси після дощу.
Старі сліди, наче гріхи, були відпущені дощем і витерті з пам’яті піска.
Я міряв босими ногами рівну поверхню пляжу, намагаючись ступати поверх Її слідів.
Вона здавалася невагомою, а Її сліди були ледь помітними.
А вже після того, як моя нога наступала поверх, ніхто і не здогадався б, що Вона була тут, на косі.
Цей факт, незрозуміло чому, приносив мені радість.
Я наче увібрав всю Її Сутність в себе.
Було приємно одноосібно володіти Її слідами і, користуючись цим, знищувати їх.
Немає сліду — немає Її.
Ні для кого, окрім мене.
На цій косі Вона тільки моя.
«Ви не знаєте — де Вона?»
«І сліду не бачив!»
І це буде правдою.
Як і правдою було те, що ми не можемо вічно йти по косі.
Коса звужувалась і зовсім скоро вона пірнула своїм гострим, схожим на жіночу ніжку, виступом під воду.
Ми стояли на вістрі коси і гріли ноги в ще не охололій воді, тримаючи руки у волоссі один одного, притискаючись лобами, і намагались знайти рішення в очах.
В Її очах було декілька піщинок, зелена безодня і ніжність.
Що в моїх — я не знав.
А вона мовчала.
Залишитися неможливо, піти — немає сил.
Білі баранці, наче песики, безтурботно ластилися до наших ніг.
Хвилі збільшувались і час від часу перестрибували через вузьку в цьому місці косу.
Я витер Її сліди, море — мої.
Нас немає.
Ми є тільки один для одного.
Ми — єдині свідки наших життів.
На Її плечі крапала вода.
Її шкіра вкривається дрібними, ледь помітними сиротами, наче піщана коса після дощу.
Очі не чужі, лиш сумніші, ніж зазвичай.
Погляд такий же теплий, як і вчора, вкритий невеселою хвилею, але залишається трішки легковажним.
Ця легковажність давала зрозуміти, що негода тимчасова.

КОСМІЧНІ ЯБЛУКА

Серпневим вечором вкладаю спати Мишка на другому поверсі дачі. Непомітно для себе засинаю й сам, дитяча книга падає мені на груди. Прокидаюсь ближче до опівночі, відчуваю провину перед Іринкою, — вона, напевне, вже вклала молодшого на першому поверсі і чекає мене на веранді. Спускаюсь вниз крутими і дуже скрипучими сходами, марно намагаючись зусиллям волі зменшити тиск власних ніг на мостини, щоб не сполохати ранній сон дітей.
На веранді нікого немає. На столі — холодний чай. Певно, моє хропіння згори дало зрозуміти дружині, що сьогодні мене можна не чекати. Моє тіло, яке за останні тижні вже примирилося із постійною спекою, трохи спантеличене від прохолоди. В голові промайнуло забуте кумедне слово «мерзлякувато». Стою в повній тиші сільської місцевості. Світ візуально поділений на дві рівні частини: темні, важкі від дозрівших яблук крона дерев в нижній його частині, і нескінченне зоряне небо — у верхній. Внутрішньо усміхаюся такому поєднанню простого земного з нереально космічним. Відчуваю себе героєм банальної кіношної сцени «сон космонавта, який сумує за Землею».
Не встигла думка повести мене далі за цим напрямком, як небо перетинає слід від метеора, і одразу ж на городі, прошелестівши гілками, впало яблуко. Потім ще і ще. Іноді жалкуєш через те, що твої сучасні знання не дозволяють вірити очам, складаючи легенди про космічні яблука…

ТОБІ ВЖЕ ЧАС

Тобі вже час.
Час збирати речі та почуття, складаючи їх до саквояжу. До того самого, з яким ти прийшла до мене — впевнена в майбутньому, але не впевнена в собі дівчинка. Та, яка сміливо робила помилки, але боялася вчиняти правильно, ховаючи за щитом зухвалості свою недосвідченість. Ти була сміливою боягузкою, яка всього боїться, але все одно робить.
Я вже нічого не зможу тобі дати, і вже нічого не хочу брати.
Я надто мало тебе любив, і надто багато дозволяв любити себе.
Це складно — не дозволити любити себе. Тому що дуже спокусливо розслабитися під променями, які майже нічого не потребують натомість. Можливо, очікуючи, але не вимагаючи.
Я був наче розпещена дитина, перебирав солодощами, яких було вдосталь.

Тобі вже час.
Нам разом добре, в цьому немає сумнівів. Однак не можна задовольнятися щастям, яке наче стояча вода в озері. Життя — річка, і тобі треба шукати щастя в цьому швидкому потоці. Щастя в озері висохне або вкриється липким жабуринням, а щастя в річці до того часу буде вже далеко.
Я знаю, що тобі страшно, але це з усіма буває.
Я знаю, що буде погано, але це тільки на початку.
Біль мине. Це наче в дитинстві, коли було боляче знімати присохлий до розбитого коліна бинт, головне — зробити це різко, і тоді біль майже не відчутний. Рана затягнеться і через рік ти сама майже не згадаєш звідки взявся цей шрам.

Тобі вже час.
Звичайно, ми залишимося близькими. Будемо телефонувати одне одному, обідати разом та писати листи. Ми не будемо говорити про тих, кого любимо, але будемо розповідати про тих, кого розлюбили. Ми не будемо спати разом, але будем згадувати як це було.
Ти побачиш, що людей набагато більше, ніж ти бачила раніше, і вони не менш талановиті, але набагато щасливіші за мене. Мої яскраві фарби перетворяться на теплі відтінки, а мої «геніальні» полотна — на милі замальовки.

Тобі вже час.
Зі мною ти дізналась, як можеш любити ти, без мене дізнаєшся — як можуть любити тебе.
Ти на це заслуговуєш, і ти це отримаєш.
Я був надто невільним, щоб зробити тебе щасливою. Щастя потребує зусиль, а мені завжди бракувало сили.
Я хочу знати про те, що ти щаслива, але не хочу знати — з ким.
Я знаю, що зовсім скоро ти відчуєш полегшення. Хоча собі ти побоїшся зізнатися в тому, що це пов’язано з тим, що мене вже немає поруч.

Тобі вже час.

Я тебе теж…

…

BREGUET[1]

(не плутати з Peugeot)

На початку XVIII століття в Парижі жив один хороший чоловік і був у нього улюблений Breguet. Він дуже цінував цей годинник: працював той добре, подобався йому, а головне — з Breguet були пов’язані дуже приємні спогади. Поки одного разу він не запізнився на потяг до Ніцци — годинник зупинився в найвідповідальніший момент. Зовнішніх пошкоджень на ньому не було — жодних надколин, жодних подряпин, але ходити перестав. Відніс їх майстру, який тримає годинникову майстерню на Набережній Годинників, що на острові Сіте. Наче нічого серйозного — швидко відремонтували. Дійсно, якийсь час годинник знов працював добре і показував вірний час. Хазяїн протягом декількох днів звіряв свій годинник з міським, що на Палацовому бульварі, і, впевнившись, що Breguet «не бреше», знов йому довіряв. До тих пір, поки через місяць той взяв і відстав на пів години. Дрібниця, звичайно, — якихось тридцять хвилин у XVIII столітті, але неприємно — він же розраховував на них.
Хазяїн знову і знову носив Breguet до майстра. Майстер винувато колупався у годиннику, не забуваючи захоплюватись ідеальним механізмом, і кожен раз клятвено обіцяв, що вже цього разу точно все буде добре. Власник годинника кожного разу вірив майстру — настільки переконливо той говорив. Але настав момент, коли він стомився, і, вкотре забравши годинник з майстерні, вирішив більше туди Breguet не носити, щоб не сталося.
Навдивовижу, годинник більше на ламався. І все стало, як і раніше — хазяїн скрізь та завжди носив свій улюблений Breguet. Але, все ж, коли чув дзвін годинника на бульварі, то коли-не-коли звірявся з ним. Ну, це так — про всяк випадок.
Щасливий кінець.

Париж, 1822 р.

[1] Швейцарський виробник розкішних годинників, заснований Абрахамом Луї Бреге в Парижі в 1775 році.

ЛІФТ

Зранку все зливалося в одну какофонію: спів птахів у відкритому вікні, гуркіт машин з проспекту, гучний сусідський телевізор та інші звуки, якщо вони видавалися на відстані, з якої людське вухо могло їх вловити. Крізь весь цей вулично-побутовий галас Він міг розрізнити звук ліфта. Правда, сказати чи їде той вгору, чи вниз, не було можливості. Починаючи з сьомої ранку, ліфт працював практично без зупинки, евакуюючи пожильців із будинку та нарізаючи їх порціями по 220 кг — згідно інструкції. Так само робили ліфти в сусідніх під’їздах та будинках, що перетворювало вулицю на окрему дискретну реальність, запускаючи маленькі «ковбаски» від будинків до метро, черево якого байдуже ковтало всю цю масу, на ходу розриваючи ланки і змішуючи людей, наче в міксері. Ближче до десятої в парадному ставало тихіше. Ні, не зовсім тихо, але не так метушливо. Він чув та виділяв серед інших звуків човгання бабусь, які поважно йшли на базар, діловий крок начальства, яке може «затримуватись», і дзенькіт пляшок місцевого п’янички Федора. До дванадцятої все замовкало і непотрібний ліфт стояв на одному з поверхів. Іноді привозили чиїсь меблі, тоді ліфт довго тримали, натискаючи кнопку до тих пір, поки вантажники під бурчання консьєржки заштовхували туди все підряд, не думаючи про збереження цінного механізму.
Після години дня починався біжучий та горлаючий хаос — поверталися зі школи діти, тупіт їхніх ніг кожен раз ставив Його в глухий кут із-за неможливості полічити реальну кількість цих самих ніг. Знаючи скільки дітей живе в їхньому під’їзді, Йому здавалося, що до кожної квартири підходить не менше цілого класу, і батьки тільки там вибирають собі дітей — чи тих, хто найчистіший, чи з кращими оцінками, після цього «невідібрані» діти щодуху мчать до наступної квартири для того, щоб десь прилаштуватися. Вечір дзеркально відображав ранок: безформна маса стомлених людей порціями по 220 кг — згідно інструкції — випльовувалась дозовано, потроху на кожному з поверхів. Ліфт мчав вздовж висоти багатоповерхівки і його троси бриніли, наче натягнуті нерви, а лівий бік дверей скрипів, там вже давно треба було їх змастити. Він думав про те, що якщо в цей час сидіти навпроти на дахах гаражів, то можна було б спостерігати кумедну картину у вікнах сходових просвітів: вогник в ґратчастому віконці ліфта піднімався вгору, а через декілька секунд після зупинки на поверсі поруч загорялося вікно квартири, яка щойно знайшла свого хазяїна. Так продовжувалося весь вечір. Поки салютом не палали майже всі вікна. Всі, крім одного, — Його вікна. Потім приходил ніч, наче крапля чорної фарби, яка потрапила в стаканчик, де до цього плюскотілися тільки інші фарби, і ніч моментально займала весь простір, з’їдаючи яскравість. Ліфт опускав двійко закоханих на останній сеанс в сусідньому кінотеатрі й засинав на першому поверсі. Він лежав одягнутим у ліжку і вслухався, наче корабельний акустик, визначаючи, на якому поверсі стоїть ліфт, слухаючи дзеленчання чиїхось ключів і магнітних чипів для відкривання дверей під’їзду, вловлюючи той момент, коли ліфт під’їзджає до Його п’ятого поверху. Іноді ліфт зупинявся на четвертому поверсі, що викликало у Нього роздратування, іноді, розігнавшись, ліфт пролітав повз — на верхні поверхи, і Він ставав дуже розлюченим. І коли нарешті ліфт зупинявся на п’ятому поверсі, одночасно зупинялося і Його серце, щоб своїм гупанням не сполохати удачу. Жіночі каблуки граційно стукотіли по плиткам на поверсі. Він дивився на двері так, ніби хотів прошити їх очима. Каблуки віддалялися. Сусіди… Він ненавидів сусідів. Всі думали — за те, що палять на сходовому майданчику, а насправді — за хибну надію…

МИ

Ми. Це таке п’янке відчуття на початку, коли будь-яка ознака вашої спільності викликає захоплення, яке кожну секунду доводить ваше кохання: «ми їздили до Парижа», «ми купили квартиру», «ми будемо раді вас бачити» (навіть якщо це відповідає дійсності тільки наполовину цього «ми»). Це швидко стає природнім, майже непомітним і цілком очевидним: вас не розділяють при запрошенні на дні народження, друзям достатньо привітати з Новим роком когось одного — другому просто «передай…»; у вас спільне ліжко з двома боками, спільна ковдра, якої під ранок комусь обов’язково не вистачає, спільні друзі, спільне замовлення в ресторані («я візьму твою страву, якщо мені не сподобається моя?), спільна ванна, стік в якій забивається однаково для вас обох її волоссям, спільна пінка для гоління — хоча місця застосування різні, спільні рахунки, спільна вечеря — на перетині смаків («можна я трішки майонезу покладу в салат зі свого боку?»); у вас немає кота, тому що в тебе алергія і ви дивитеся серіал, який подобається їй; до вас звикають навіть онлайн-форми купівлі квитків, послужливо та безпомилково вставляючи дані другого пасажира; у вас спільні діти, які постійно плутають маму з татом; спільні гроші в різних гаманцях; і часник, тільки якщо разом, і «ну, тоді я теж буду віскі, тільки додайте побільше льоду»…
А потім так стається, що ви розлучаєтесь на пару днів. Ти відчуваєш запах її халата, коли піднімаєш з підлоги, розвішуєш сушитися білизну, яку закладала в пральну машинку ще вона, — літак вже встиг відлетіти на тисячі кілометрів, поки закінчилось прання, ти звертаєш увагу на її шампунь, який вона у поспіху забула закрити. Ти дозволяєш дітям дивитися телевізор досхочу, тільки б не чіпали тебе сьогодні, ти цілуєш їх перед сном довше, ніж зазвичай, а потім лежиш ампутований наполовину, заливаючи в себе вино з розрахунку на двох. Перебравши всі фільми, обираєш той серіал. В очікуванні повідомлення від неї, ненавидиш напис вгорі екрана «був(ла) сьогодні в 17.35» і засинаєш на своїй половині ліжка, а, прокидаючись вночі від звуку месенджера, брешеш, що не спав, а чекав повідомлення від неї. Сон мститься за твою брехню і покидає тебе. Напевне, пішов до неї. Він же у вас теж спільний. Нехай повністю дістанеться їй. А зранку ти п’єш каву. Подвійну. Вона все одно такої не любить.

ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ І СМЕРТЬ

Петро Васильович помирав. Ні, не «після тривалої хвороби», а досить таки раптово, але найголовніше — Петро Васильович помирав кожного дня. Точніше — кожного вечора. Ось ви всі помилися, п’яти свої потерли, зуби почистили, і, якщо пощастить, то після сексу засинаєте — з думками про відпустку на морі. Не пощастить — все одно спатоньки, з думками про секс у відпустці на морі. У Петра Васильовича все було складно: кожного вечора він не засинав, а природньо помирав. З усіма фізіологічними складовими — короткою агонією, зупинкою дихання і серця. До ранку його абсолютно мертве тіло повільно холонуло, а близько 6.00 через нез’ясовані обставини температура збільшувалась, серце починало працювати і перед пробудженням він навіть встигав трохи похропіти.
Ось такий жах.

Хоча справжній жах був перший раз років зо п’ять тому: наша збірна з футболу якраз грала стиковий матч за вихід на Чемпіонат світу. Коли, як ви пам’ятаєте, нашим у додатковий час вгатили фатальний м’яч, Петро Васильович так закричав, що його жінка мало не вдавилася чіпсами. Вбитий горем, але ще живий-живісінький, Петро Васильович швидко, аби не бачити очманілі від щастя пики наших суперників, які бігали один за одним по всьому стадіону, вимкнув телевізор і пішов спати. І помер. В перший раз, як виявилося.

Це вже зараз зрозуміло, що не в останній. А тоді все було по-справжньому: швидка допомога, підозра на інфаркт, невтішна вдова, і що найжахливіше — морг, куди його привезли точнісінько о 5.55. Це ж як пощастило, що патологоанатом працює з восьмої ранку! Рівно о 6.00 мертву тишу у морзі порушило неголосне, булькотюче хропіння. Що там почалося! Під гарячу руку лікар швидкої та вся бригада санітарів залишилися без роботи, патологоанатом, який не встиг потрапити до їхньої компанії, — почав пити. Зранку Петра Васильовича оглянули всі — від проктолога до окуліста. Ні-чо-го! Ну, тобто нічого такого, від чого можна померти, - тільки стандартний набір п’ятдесятилітнього чоловіка. І більш нічого. Подалі від гріха та розголосу, його одразу виписали: нема людини — нема проблеми.

Увечері Петро Васильович сидів з дружиною на кухні, наминаючи смачну вечерю, і відповідав на висловлювання співчуття по телефону. Втомившись від метушні і незвичної уваги вже майже забутих родичів, Петро Васильович ліг спати. І помер. Знову. Мудра дружина, яка вже майже зібралася викликати швидку, в останній момент поклала слухавку. Лягти поруч із трупом вона не наважилась, тому пішла спати у вітальню, де і прокинулась від ранкового хропіння свого воскреслого чоловіка. Випхавши на вокзал племінника Петра Васильовича, який без попередження приїхав ще на перші похорони, подружжя стало радитись щодо подальших дій. І вирішили поки нічого не робити. Перечекати.

Не дивлячись на всю жахливість ситуації, життя йшло собі далі: Петро Васильович щовечора віддавав Богу душу, а зранку, ніби нічого не сталося, оживав і йшов голитися у ванну. Говорять, що людина до всього звикає із часом, навіть до найдивніших обставин. Так воно і було. Подружжя тільки трохи підлаштувалося під нові умови життя та смерті Петра Васильовича: вони більше не залишалися на дачі у друзів на ніч, не ризикували проводити безсонні ночі (хто його зна — як на це відреагує організм) і почали спати окремо. В цілому це не були аж надто великі жертви і нові правила швидко увійшли в їхнє спокійне життя. Це стосувалося і психологічного стану Петра Васильовича: можна сказати, що він навчився мирно співіснувати зі своєю смертю. Родичи і знайомі поступово забули про прикрий випадок з першою смертю, вважаючи це недбалістю лікарів. І тільки племінник Петра Васильовича, який був реальним свідком, запам’ятав той інцидент.

І ось, багато років потому, цей родич примудрився про це розпатякати. І не сп’яну в компанії друзів, а назагал — в соціальній мережі. І всі вважали б це за звичну мережеву маячню, якщо б розказана ним історія не була розміщена в коментарях до статті якогось кандидата наук про зворотній процес людської смерті. А далі пішло-поїхало: блогери, екстрасенси, науковці, божевільні — ніхто вже не міг зупинити цю інформаційну навалу, яка все збільшувалась, і катком роздавила спокійне життя і не менш спокійну смерть Петра Васильовича. Все закінчилося зйомками на ТБ з коментарями наукових та інших експертів.

Факт щоденної смерті людини збаламутив всіх дуже сильно — швидко була створена ініціативна група, яка намагалася вилікувати Петра Васильовича і позбавити його страждань, не дивлячись на те, що існували ці страждання тільки у головах цих активних громадян. Однак це не завадило їм швиденько зібрати значну суму грошей, долучити до роботи відомих спеціалістів з усіх дотичних до такої проблеми областей медицини, навіть вести щось на кшталт онлайн-щоденника, в якому йшлося про всі деталі проєкту.

Петро Васильович спочатку опирався — і публічності, і спробам його лікувати. Але активісти були настільки переконливі в своїй співчутливості, що дуже швидко Петро Васильович сам визнав ненормальність такого існування і, що вражає, почав дійсно страждати від своєї хвороби — його вечірні смерті перестали бути безболісними і ранок зустрічав його симптомами, дуже схожими на похмілля.

Півтора місяця Петро Васильович провів у найкращій в місті приватній клініці, де йому виділили цілий ізольований блок. Вчені в усьому розібралися і дійшли висновку, що стрес викликав у Петра Васильовича досі невідому циклічну кому, в яку він впадав кожного дня. Випадок був хоча і унікальним, але не єдиним: були прецеденти в історії — вдалося розшукати розповіді мексиканських індіанців, чий вождь відлітав до мертвих, знов повертаючись звідти, і варто було позаздрити регулярності, з якою він це робив; також збереглися повір’я норвезьких вікінгів, де йшлося про юнака, який був провідником до Одіна і час від часу навідувався до своїх войовничих богів.

Вивчення цих випадків разом з інноваційними методами надало можливість розробити комплекс медикаментозного та гіпнотичного лікування, яке мало дуже швидкий ефект — не минуло й місяця, як Петро Васильович пішов на поправку. Спочатку зник головний біль, потім стабілізувалася вечірня смерть пацієнта, і насамкінець зник останній симптом хвороби — ранкове воскресіння.

ВГОРУ І ТРОХИ НА ПІВДЕНЬ

Балкон був дуже маленьким і скоріше нагадував перевалочну базу для дріб’язку, який не викинули досі з якоїсь причини або і без неї — своєрідний госпіс для речей. Цілком очевидно, що назад у квартиру їх вже не заберуть, і їхнє переміщення на смітник — це питання часу та збігу обставин. Іноді цих речей ставало настільки багато, що Ліза ледь відкривала двері балкону, а стояти могла тільки на тому місці, яке щойно ці двері, наче ківш бульдозера, розчистили. Балконне товариство було вельми різнобарвним: пакунки якогось паперу формату А4; банки з-під фарби, де безнадійно застрягли пензлі, наче полярники у льоду; старі пусті горщики з-під квітів; відносно нові горщики із землею і докірливо засохлими в них рослинами, які не пережили минулорічний від’їзд Лізи до лікарні; ганебна сітка картоплі, що позеленіла, бо її треба було накрити від сонця якоюсь ковдрою; недопалки, які невідомо звідки взялися на її верхньому поверсі; акуратно зв’язані стоси старих глянцевих журналів; два зайвих куски плінтуса; старі в’єтнамки, що колись грали благородну роль балконного взуття, поки їх не залило брудом від кривого дощу; вбиті древні ковзани і ще багато всього, збереженого не за честю.
Найчастіше Ліза цих речей не помічала, бо вони ніби стали частиною архітектурного ансамблю балкона. Лише іноді, коли була роздратована чи засмучена, Ліза з огидою кидала погляд на весь масштаб безладу і намагалася якнайшвидше повернутися до квартири. Але сьогодні після бокалу… ну, гаразд-гаразд — двох, сповнена сентиментальністю, Ліза з ностальгією, але без суму, перебирала весь цей мотлох, загадково посміхаючись кожній речі, яку по черзі тримала в руках, тим самим ніби гортала сторінки свого щоденника. Ліза вже захмеліла, тож балкон качався під ногами і здавався кошиком повітряної кулі, яка несла Лізу з усім цим добром вгору і трохи на південь. Про рух вгору підтверджували очі, а південний напрямок був виключно в компетенції серця. Знаєте — так буває, що при повному розумінні існування всіх чотирьох сторін світу всі вони в один момент виявляються на півдні. Ліза була впевнена, що справа не у вині, а, вірогідніше всього, біля її балкону відбувається аномальне викривлення простору, коли і схід, і захід сходяться в одному місці — да-да, саме на півдні. І лаври Країни Сонця, що сходить, звісно, більше пасують якійсь африканській країні, а ніяк не стриманій Японії. Але хто ж з африканців буде сперечатися з багатими японцями…
З квартири поверхом нижче голосно лунала музика, а нижче музики в короткозорій картинці Лізи все виглядало розмитим. Окуляри видумали боягузи, які боялися невизначеності. Ліза на своїй повітряній кулі нічого не боялася — вона летіла вгору, вже вище всіх інших будинків, і далі на південь, де найгірше, що може з тобою трапитися — це обгорілий на сонці ніс. Ще одною перевагою одностороннього всесвіту Лізи був південний вітер, з якого би боку він не дмухав. Ні, я не помилився — саме південний вітер відносив Лізу на Південь. Це ж так просто: ну як можна назвати «південним» те, що рухається на північ? Називатися «південним» може тільки вітер, що рветься на Південь. Ніяк інакше. Вітер схожий на Жінку, яка належить тому, до кого пішла, а не тому — від кого. Щоб собі не думали з цього приводу чоловіки. До речі, обидва. Тому словесний пасаж «південний вітер відносив її все далі на південь», хай пробачать нас моряки та метеорологи, був для Лізи цілком органічним і співпадав з її поглядами. Ліза, тримаючи другий… ну, добре — третій бокал вина, зовсім поринула у хмаринки. На цьому маленькому, розміром із пів кроку, майданчику не було розчарувань і болю, хоча — сподівань теж не було. Лізі не було на що сподіватися, та й ні до чого це все, оскільки сподівання — це за сутністю лише інфантильний шлях до мрії для тих, хто спирається на ще більш короткозору, ніж Ліза, удачу, а також багато разів сказані вголос мантри «ну, виконуйся!», «ну, виконуйся!». Тут, на засміченому балконі, можливо, перший раз у житті, Лізі було підвладно все — і висота, і незмінно південний напрямок, і впевненість в тому, що назад до квартири вона вже не піде. Байдуже, який пункт призначення. Ліза знала його і не боялась. Адже Лізі вже було 78…